Хто зберіг любов до краю

І не зрікся роду.

Тільки той віддав всю душу

Все, що зміг народу.

                               О. Олесь

Зал святково прикрашений рушниками, букета­ми калини, в центрі - коровай заквітчаний кали­ною. Все це на фоні українського пейзажу з хатою.

1-й ведучий. Ясні зорі, тихі води, долина орлина за лісами, всі поля - це моя країна Україна Все святе зібра­лося для кожного з нас у цьому слові. Земля рідна, земля батьків з діда-прадіда, найдорожча земля, споконвічний отчий край!

2-га ведуча. Скажеш одне тільки слово «Україна» і в уяві обов'язково постають тополі в полі, калина в лузі й у дворі, верба край долини.

Прекрасний український пейзаж змалював Т.Г. Шевченко у вступі до поеми «Причинна», що став піснею «Реве та стогне Дніпр широкий».

Звучить пісня «Реве та стогне Дніпр широкий.

Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма.
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма.

І блідий місяць на ту пору
Із хмари де-де виглядав,
Неначе човен в синім морі,
То виринав, то потопав.
Неначе човен в синім морі,
То виринав, то потопав.

Ще треті півні не співали,
Ніхто ніде не гомонів,
Сичі в гаю перекликались,
Та ясен раз у раз скрипів.
Сичі в гаю перекликались,
Та ясен раз у раз скрипів.

1-й ведучий. Ми живемо в Україні, у красивому мальовничо­му краї. Екскурс по древніх символах рідного краю, почніть зі своєї малої батьківщини. Кожно­го жителя чи гостя вітають стрункі високі тополі, біля самого села, на греблі широко простягають віти плакучі верби. А в затишних привітних дво­рах червоніють кущі калини.

2-га ведуча. Так! Тополя, верба та калина - віддавна уособ­люють красу України, духовну міць її народу, засвідчують любов до рідної землі.

1-й ведучий. Найбільше шанували в Україні калину. Не бу­ло такої хати, коло якої б вона не росла.

Пісня «При долині кущ калини».

При долині кущ калини
Нахилився до води.
Ти скажи, скажи, калино,
Як попала ти сюди. Якось ранньою весною
Козак бравий прискакав.
Милувався довго мною,
А тоді з собою взяв.

Він хотів мене калину
Посадить в своїм саду.
Не довіз і в полі кинув –
Думав, що я пропаду.

Я за землю ухопилась,
Стала на ноги свої.
І навіки поселилась
Де вода і солов’ї.

Ти не дми на мене, вітре,
Я тепер не пропаду:
Наді мною сонце світить
І надалі я цвіту.

2-га ведуча. Калина біля материнської хати - не тільки ок­раса, а й символ нашого духовного світу. У ка­лині, кажуть, живе материнська любов і мужність.

Є прислів'я: «Милуйся калиною, коли цвіте, а дитиною - коли росте». Матері привчили дітей саджати калину і доглядати за нею. Скуратівський, автор книги «Берегиня», згадує: «Мама казала: - Посади, синку, калину, щоб гарний спомин був мені і тобі». А тепер дивлюся на кущ, що розрісся біля маминої хати, і думаю, нема неньки, але є калина. Її мудрість, її безсмертя».

1-й читець.

Тече вода з-під явора.

Яром на долину.

Пишається над водою

Червона калина.

Защебече соловейко

В лузі на калині.

Заспіває козаченько

Ходя по долині.

Зацвіла в долині

Червона калина.

Ніби засміялась

Дівчина-дитина.

1-й ведучий. З цих віршів видно, як опоетизовано образ ка­лини Т.Г. Шевченком. Поряд із калиною незмінним символом України є верба: «Без верби та калини немає Вкраїни», - каже прислів'я.

2-й читець.

Ой вербиченько, біле личенько

Ще й шовкова сон-трава.

Піду отавами, зелен-муравами –

На серці згадка ожива.

2-га ведуча. Кому доводилось подорожувати Дніпром-Славутичем, той не міг не помітити численні вербові зарості на берегах нашої найпотужнішої річки. Верби, як незрадлива сторожа, охороня­ють плеса сивого Дніпра. Своїм корінням верби скріплюють стрімкі береги та греблі, вони кра­суються обабіч шляхів, ними обсаджують лева­ди і городи.

1-й ведучий. Про вербу тиху, скромну, беззахисну, плакучу народ склав безліч пісень та легенд. Оспівують її поети. Ось верба з віршів Т.Г. Шевченка:

3-й читець.

А верби, ген понад ставами

Тихесенько собі купають зелені віти...

І досі сниться: під горою,

Між вербами, та над водою

Біленька хаточка...

Степи, лани мріють

Між ярами, над ставами.

Верби зеленіють.

2-га ведуча. Перебуваючи на засланні біля Каспійського мо­ря, Шевченко посадив вербову гілку. Росте ця верба і досі. Саме з цієї далекої Тарасової верби письменники взяли гілочки і посадили на батьківщині Кобзаря, а згодом гілочка цієї верби поселилася аж у Канаді. Отак подорожувала світом Тарасова верба, несучи з краю в край зеле­ну естафету Кобзаревого безсмертя.

1-й ведучий. Не можна уявити собі безмежного українського степу без стрункої, міцної, ніжної тополі. Подоро­жуючи волами, чумаки здалеку дізнавалися, де знаходиться село, бачучи стрімкі верхівки тополь.

Звучить пісня «Не рубай тополю край дороги».

2-га ведуча. Як же не згадати сьогодні одвічний символ матінки України - глиняну українську хату під солом'яною стріхою.

У нас на Вкраїні –

Хати білосніжні

Відчинені в будні і свята!

Всі радощі і печалі ділила сім'я в своїй хаті: і перший крик немовляти, і слова кохання, і злий окрик свекрухи, і суворі слова чоловіка.

4-й читець.

Ти стоїш, небагата й непишна,

виглядаючи з саду в луг.

Рясний цвіт обтрусили вишні

на солом'яний твій капелюх.

Ти приймала і щастя, і лихо,

Поважала мій труд і піт,

Із-під сірої теплої стріхи

Ти дивилася жадібно в світ.

Відчиняла ти лагідно двері

Для нового життя і добра.

Друзів кликала до вечері,

Рідна хато моя стара!

1-й ведучий. Дедалі більше віддаляється від нас у шалено­му темпі атомної епохи біленька хатина у виш­невому садку з колискою та мудрим усміхом батька. У цій хатині - наш корінь роду, щось одвічне, як життя, і святе, як мамина пісня. До­лею суджено бути їй білою - це становило неодмінну національну прикмету, біла - зна­чить красива.

2-га ведуча. Хата, як і людина, вміє плакати і усміхатися, вона може бути горда і сумна, пихата і доброзич­лива. Все залежить від того, яка родина в ній мешкає. Пишалася хата завжди своїми тра­диційними вишиванками.

1-й читець.

Вишита колоссям і калиною,

Вигойдана співом солов'я.

Зветься веселково Україною,

Нене, зачарована моя!

Вишивками прикрашали житло, одяг, вишива­ли дівчата сорочки, рушники своїм нареченим.

2-й читець.

Доріжки білі ненька вишивала,

А запалач блакитну з хвилі брала.

З клубочка свого серця - жар - червону,

Із пасма ночі па із смутку – чорну…

1-й ведучий. Священною берегинею дому був і лишається український вишитий рушник.

3-й читець.

Він причаївся на бильці мого ліжка –

Вишиваний із країв пташками та вишнями,

Увесь білий, а впоперек - червона стрічка.

Наче сонця схід над криницею…

 Вишивала бабуся його молодою,

Тягнула голкою радість і біль,

І вплітався рушник цей в щербату долю,

А на ньому хліб і сіль.

2-га ведуча. Хліб - оберіг сім'ї. Він - святий. Тому хліб до схід сонця виходили в поле жати.

Хліб і рушник - одвічні символи людські. Хліб і сіль на вишиваному рушнику були і залишили­ся високою ознакою гостинності українського на­роду. Кожному, хто приходив із частими помис­лами, підносили цю давню слов'янську святиню.

Звучить «Пісня про рушник».

1-й ведучий. З давніх-давен славилася Україна неабияким талантом - піснями й танцями, щедрівками й ве­чорницями. З діда-прадіда уміли українці працю­вати до знемоги, від зорі і до зорі, та вміли і відпочивати.

2-га ведуча. Українська народна пісня! Вона вводить у чарівний світ поетичної алегорії,  у піснях люди виражали історію рідного краю, відображали всі хороші і тяжкі події. Писали пісні народні умільці. Пісня йшла від самої душі, від самого серця. Тому автор пісень – народ.

1-й ведучий. Яке ж це диво – народна пісня! І яку владну си­лу таїть вона в собі! Серце  сповнюється гордістю за нашу славну матір Україну, за її важке і ге­роїчне минуле, за наш талановитий і мудрий на­род, що створив таку незвичну красу.

2-га ведуча. Минають віки, змінюються суспільні устої, по­трясають світ нищівні війни : голодомори, на зміну одним поколінням - приходять інші, і у кожного свої смаки, свої уподобання, а народна пісня залишається, через усі злигодні і по­невіряння проносить вона свій первісний дар, свою нев'янучу молодість..

1-й ведучий. Пісня - це голос душі народної, поетичний вияв його працелюбної і співочої вдачі, образне втілення його історії, моралі, мрій, прагнень. Вона така ж не­здоланна і безсмертна як той народ, що її породив!

2-га ведуча. Якби нас навчали вклонятися рідному поро­гові, рідній мові, тоді не розгубили б ми зібраної попередніми поколіннями духовної спадщини і були б добрішими і милосерднішими.

1-й ведучий. Можливо, не буж б тоді по селах смутних батьківських осел – полишених  гнізд, з яких діти повилітали і вже вже не повернуться із затишно­го для них, але духовно бідного вирію, заставле­ного однаковими меблями,  кришталями, де немає місця вишитому рушникові чи вербовій колисці.

Ведучі пригощають учасників засідання та гостей короваєм, уквітчаним калиною.